Привіт мандрівник, вмощуйся зручніше, в нас тут є темний куток...

[-PeS-]

Двері таверни важко прочиняються під плечем постаті, що спотикаючись поволі рухається всередину. "Жаб'ячі ікла не бувають... та ні, ні, звісно ж бувають, а от прокажені погоничі..." - бурмоче чоловічий голос і враз зупиняється. З-під капюшона визирає спантеличений чоловік, який не очікував тут бачити стільки народу. Поли його тканого плаща, що вочевидь ніколи не висихає, прикрашають зеленкуваті плями лишайника, а тон шкіри характеризується більшістю як "хворобливий". Новоприбулий кліпає яскраво-зеленими очима, та налякано озирається по сторонах допоки його погляд не зупиняється на темному кутку.

Першим, що вихопило світло, було сплутане волосся кольору іржі -- по-справжньому рудого, якому б і сама Осінь позаздрила. За ним показлось скривлене обличчя з не менш насиченим відтінком. Розпухле і червоне, натерте й невдоволене.

— А чи не славетний це проклинач Мад Штейн?! - проричав із азартом чоловік. Перекотившись з одної ноги на іншу, він посунув в бік рудого.
— Маде, я знав, що доля мені щось готує в цій діромасі. Мав тебе зустріти, Маде, чуєш!.. - Просуваючись назграбними кроками до стіни, чоловік не спиняє енергійного бурмотіння.

[[Dido]kraken]

Майже опівночі двері таверни натужно прочиняються, впускаючи всередину постать в мокрому від дощу дорожньому плащі. Мандрівник прямую до столу поближче до вогню, скидає верхній одяг сушитись, кидає торту на підлогу і спирає об стіл замотану в тканину глефу, лук в чохлі та ще кілька кинджалів. Мандрівникові перевалило за середину життя, в густій бороді та скронях пробивається сивина. Обличчя збороздили сліди від віспи та шрами. Погляд чорних очей стомлено дивиться на Дядька за шинквасом.
- Поїсти. Гарячого і... Випити міцного.
З цими словами він сідає за стіл, знімає чоботи і виставляє ноги до вогню сушитись.

Підкинувши дрова, корчмар постояв біля печі, тримаючи долоні до вогню. Переконавшись, що жару достатньо аби зігрітись, він швидко повернувся з деревʼяною мискою звідки пахне засмаженою цибулею і кухлем міцного темного.

— Погода ні к бісу, ге?

Питання корчмаря було риторичним, він не хотів діставати мандрівника, бо вмів відрізняти тих, хто цінував тишу.

Added after 12 minutes 51 seconds:

У відповідь на наростаючий гамір шинку, з-під однієї з найдальших лав почулося важке, наче від ковальського міху, сопіння, що різко обірвалося важким кашлем. А відвідувачі таверни почали розрізняти обриси виповзаючої постаті.

Першим, що вихопило світло, було сплутане волосся кольору іржі -- по-справжньому рудого, якому б і сама Осінь позаздрила. За ним показлось скривлене обличчя з не менш насиченим відтінком. Розпухле і червоне, натерте й невдоволене.

Чолвоік спробував підвестися, схопившись за стіл, але хитнувся і гучно гепнувся назад. Цього разу на лаву, а не під неї -- уже непогано. Йому довелося докласти неабияких зусиль, аби зрештою піднятися і прошкутильгати до шинквасу.

-- Юшки! -- прохрипів він. У горлі палало драконячим вогнем, а смерділо ще гірше. Він гепнув рукою по столу, поклавши на нього погнутий шматок срібної брошки -- і на опохміл! Бодай вас всіх!

Корчмар, з під лоба глянув на брошку, потім на чоловіка. Потім штурхнув брошку назад.

— Не знаю звідки вона в тебе, але прибережи. — він відвернувся від шинквасу, а через мить виставив миску юшки і кухоль темного. — Не годиться в людини останнє забирати. Давай так, їж, пий, але розкажи свою історію і як ти до цього докотився?

Added after 5 minutes 16 seconds:

Хлопчик припадає до кухля та одразу осушує його наполовину.

- Я не сам. Я з...ееее. Я ще не вирішив як його назвати, бо тільки вчора знайшов його в лісі. Вчора я думав що назву його Гавкун, але він не часто гавкає. Можна сказати взагалі майже не гавкає. Але він ще навчиться. Потім я подумав що можна назвати його Чорник або ще Лінивчик, тому що йому тяжко ще багато ходити та й доводиться його носити на руках.
Сьогодні я думаю назвати його Вуглик. Але я ще не впевнений.

Малий щебече не спускаючи погляду з маленького чорного цуцика якому з вигляду ну може десь місяць.

- Дядько, а в яку сторону мені йти, щоб назад в Малі Підпеньки попасти?

Назва "Малі Підпеньки" нічого не говорить. Такого села точно нема поруч в діапазоні декількох днів їзди верхи.

Корчмар звів брову...

— То ти хочеш сказати, що вчора в довколишніх лісах блукав?

Потім він дістав з горщика кілька недоїдків і обійшовши шинквас, акуратно поставив перед цуциком на лаву. Коли той обнюхав руку і врешті взявся за недоїдки, корчмар акуратно потріпав того по спині. Звівши очі на малого продовжив:

— Йому Вуглик личить... А от як до Малих Пеньків дійти — гадки не маю. — погляд корчмаря зробився примруженим — Я тутешні землі добре знаю і певен, що ні на північ, ні на південь, та й на схід і захід, на добрих сім днів дороги Малих Пеньків нема і зроду не було. Може хтось з он тих дядьок бува, проходив повз?

[samsa the yuggothian]

— А чи не славетний це проклинач Мад Штейн?! - проричав із азартом чоловік. Перекотившись з одної ноги на іншу, він посунув в бік рудого.

Рудий, почувши галас, скривився ще більше. Його чимала фізіономія здригнулася і зіщулилась, наче від удару спису. Він хотів лишатись у своєму світі липкого шинквасу і юшки, яка чекала на нього, а ще краще — у тихому, солодкому і вічному мороці безпам'ятства.

— Маде, я знав, що доля мені щось готує в цій діромасі. Мав тебе зустріти, Маде, чуєш!.. - Просуваючись назграбними кроками до стіни, чоловік не спиняє енергійного бурмотіння.

В яросіт п'яниця втупився у чоловіка, хотів було щось рявкнути, просичати його ім'я... ім'я, яке вислизало з його пам'яті, яке він марно хотів вихопити з зелених очей, мокрого плащу, блідої шкіри.

З горлянки просипіло щось нерозбірливе і втомлене. Його оскал мав кричати про виклик і погрозу, та натомість перетворився на благання про пощаду. Він виглядав жалюгідно — неначе цирковий лев перед занесеним для удару батогом. Рудоволосий зажмурив очі і відвернувся до шинквасу.

Корчмар, з під лоба глянув на брошку, потім на чоловіка. Потім штурхнув брошку назад.

— Не знаю звідки вона в тебе, але прибережи. — він відвернувся від шинквасу, а через мить виставив миску юшки і кухоль темного. — Не годиться в людини останнє забирати. Давай так, їж, пий, але розкажи свою історію і як ти до цього докотився?

Спершу чолов'яга не зрозумів. Слова корчмаря пробивалися крізь туман похмілля та відчаю, як далеке світло. «Не годиться в людини останнє забирати...» Брудна тремтяча рука намацала під лахміттям прохолоду оздобленого сріблом ефесу. Страх відступив. Ні, він не жебрак, не злидар — у нього ще є гордість. Та сил, аби це доводити й знову кричати про щось — не було.

— Історію? — зітхнув той перебираючи брошку між пальців.

Рудий знову глянув на чоловіка, що наближався.