Привіт мандрівник, вмощуйся зручніше, в нас тут є темний куток...

[[Dido]kraken]

Кремезний дядько з волохатими руками стоїть за шинквасом. Вправно, звично, майже автоматично він протирає глеки старою ганчіркою. Погляд з під густих, як у сови, брів впирається в мандрівника, котрий щойно ввійшов під низьку стелю корчми.

- Чого став? Заходь, в нас тут всім раді! Може налити чогось? Ти не лякайся, краще розповідай, що тебе привело в наші краї?

Він не наполягає, час від часу розгладжує пишні вуса і чекає поки ти всядешся.

[[Dido]Fishkiller]

В таверну заходить високий хлопець в довгому темному плащі. За спиною ви бачите довгий лук, а на руці розвивається купка фенечєк. Він сідає в самому кутку барної стійки.

- Мені б елю самого міцного! Сам-то я не місцевий, але доля кличе і ось я тут. Відчуваю, що в цих місцинах є що поробити справжньому мисливцю за нагородами! А, звати мене Ейнджел, приємно

[Goblinator]

В кутку таверни лежить зелений гоблін у якого з під сорочки стирчить пузо і каже: "Видайте бумласка модерку, хояу кольоровий нік!"

Наврядче хтось розуміє його п'яні брєдні...

[БeJI4oHok]

Сходами з другого поверху, де розміщені житлові кімнати спускається ефектна дівчина з волоссям кольору ранкової пшениці. Її очі нагадують місячне сяєво, що відбивається у прозорому ставку. Вона вдягнена у свої звичні шкіряні лосіни для полювання, кольору застиглої крові ворогів.
Вона окидує оком всю таверну, намагаючись зрозуміти, чи варто їй тягтись до її даедричних кинжалів. на кожній нозі у секретних ножнах знаходяться по шість.
Не зобачивши ворогів. Катана прямує до барної стійки.
- Як зазвичай... - каже вона і жбурляє на стійку трохи мідяків.

[LOLODIN]

В таверну заходить білошкірий чорноволосий чоловік, весь одягнений в блискучі обладунки, за спиною великий меч.
- Я величний Джон Балдурсгейт, воїн ордену Лолодинів! За чутками - у вас тут поблизу десь є ПІДЗЕМЕЛЛЯ в якому ховається ДРАКОН! Не підскажете дорогу?

[Slovesny]

У дверях корчми здіймається протяг - свічки миготять, глек у дядька ледь не вислизає з рук. На порозі стоїть постать у довгому оксамитовому плащі, який, на відміну від власника, бачив не так вже й багато пригод - хіба що пилюку з дорожніх трактів та надмір любові до прання з ароматом лаванди.Вітер грає краями тканини, а сам новоприбулий драматично здіймає посох увінчаний кристалом, що світиться суто для настрою.

- О, нарешті затишок! - каже він голосом, яким зазвичай викликають блискавку або лекцію про особливості зберігання свитків на три години. - Смертні, не бійтесь! Бо з вами тепер я, Мондальф Великолєпний, Архімаг Сьомої Сфери, Володар Вєтров і Переможець Тіней, яких ви, певно, й не бачили.

Він театрально змахнув рукавом, посох зачепив балку, і з кристала сипонуло іскрами.

…так і задумано! - поспіхом додає маг, киваючи. Тепер мені келих найвитонченішого напою, що його тут подають. І бажано без піни.

[Illair]

— Хлопчику, обережніше зі своєю патерицею.
Смаглявий чоловік постукує лівою рукою по своїй сальній густій чуприні, щоб пригасити тління від волосся від іскри чаклуна.
Одягнений у гамбезон з обрубаним правим рукавом. Зпід обрубка виглядає кукса з накрученим шкіряним ременем і якимись вишкрябами рун на суцільному шрамі. Клинок, припасований до дорожньої сумки, човгає по оксамитовому плащу, коли Нет заходить до таверні.

Зупиняється і оглядає присутніх. Погляд зупиняється на клапті паперу з його обличчям іменем і кругленькою винагородою. Нет зриває аркуш і кладе на стійку перед шинкерем.

— Вже не заплатять. — Каже він надтріснутим і пропаленим голосом. — Вся група Дайлона здохла. Був там тиждень тому. В печері зелених зубопиких виродків. Їх роздерли та розграбували. Я б їм повернув свою частку... Чесно. Але на той світ за цією справою не піду.

Поки вимовляв останнє речення, тричі ткнув вказівним пальцем єдиної руки по своєму портрету, щоб донести думку до шинкаря, але говорив достатньо голосно, щоб будь-хто з присутніх, хто може виявитись мисливцем на голови, почув це.

[[Dido]kraken]

В таверну заходить високий хлопець в довгому темному плащі. За спиною ви бачите довгий лук, а на руці розвивається купка фенечєк. Він сідає в самому кутку барної стійки.

- Мені б елю самого міцного! Сам-то я не місцевий, але доля кличе і ось я тут. Відчуваю, що в цих місцинах є що поробити справжньому мисливцю за нагородами! А, звати мене Ейнджел, приємно

Дядько підіймає погляд від глеків і з цікавістю розглядає новоприбулого. Допоки лучник шукає підходяще місце, дядько встигає набрати келих і піднести до столу разом з вареною капустою зі шкварками.
— В нас не міцного елю і не тримають. — після чого кидає киває на фенєчки — Щось означають?
Після чого ставить випивку з наїдками на потемнілу і ледь вологу стільницю. Ти помічаєш, що на його передпліччях, що перетягнуті венами як канатами все ще помітні старі найманські татуювання. Дядько продовжує:
— А що до роботи, то її в нас є. Ось лиш дві ночі тому старий хазяїн помістя Вельмир оголосив, що шукає людей аби відшукати сховок розбійників. Ті вже з минулої повні не дають покою на місцевих дорогах. Ейнджел кажеш? Якщо дійсно вмієш вправлятись з ним, — дядько вказав на лук новоприбулого, — тобі будуть раді.

В кутку таверни лежить зелений гоблін у якого з під сорочки стирчить пузо і каже: "Видайте бумласка модерку, хояу кольоровий нік!"

Наврядче хтось розуміє його п'яні брєдні...

Крокуючи назад до шинквасу, Дядько підібрав старий кухоль й штурхнув гобліна ногою:
— Ти б краще до своїх вертав, а то знову припруться в село тебе шукати, а я таким добрим як минулого разу вже не буду.

Сходами з другого поверху, де розміщені житлові кімнати спускається ефектна дівчина з волоссям кольору ранкової пшениці. Її очі нагадують місячне сяєво, що відбивається у прозорому ставку. Вона вдягнена у свої звичні шкіряні лосіни для полювання, кольору застиглої крові ворогів.
Вона окидує оком всю таверну, намагаючись зрозуміти, чи варто їй тягтись до її даедричних кинжалів. на кожній нозі у секретних ножнах знаходяться по шість.
Не зобачивши ворогів. Катана прямує до барної стійки.
- Як зазвичай... - каже вона і жбурляє на стійку трохи мідяків.

Він якраз порівнявся з гривою волосся кольору ранкової пшениці, коли мідяки впали на шинквас. Дядько не перераховував монети, просто підібрав — як завжди, то як завжди. Тому обійшовши колоду й пірнувши під сушені трави, він дістав пляшку з темного скла, трохи припорошену. Вишневий бренді в цих місцях пила тільки Катана, тому Дядько тримав кілька пляшок про всяк випадок. Замовляв з самого Лісоброду. Допоки він нишпорив в пошуках доброго кухля — кинув через плече:

— То як, ти в нас ще затримаєшся? Питаю, бо треба знать, чи замовлять вишневе бренді.

Через мить він виклав кухлі на стіл і вперся руками в стільницю спостерігаючи за залом де ставало все більше людей.

В таверну заходить білошкірий чорноволосий чоловік, весь одягнений в блискучі обладунки, за спиною великий меч.
- Я величний Джон Балдурсгейт, воїн ордену Лолодинів! За чутками - у вас тут поблизу десь є ПІДЗЕМЕЛЛЯ в якому ховається ДРАКОН! Не підскажете дорогу?

Голос чужака вирвав Дядька з роздумів. Він кивнув на стару мапу біля порожньої лавиці. Зазвичай там сидів менестрель, та сьогодні бажаючих судячи з усього не було.

— Є стара гробниця на північ звідси. Ще до Сірої Війни там хоронили панів з маєтку Вельмир та Драконів в наших землях не бачили ще з падіння Згаслого Престолу.

У дверях корчми здіймається протяг - свічки миготять, глек у дядька ледь не вислизає з рук. На порозі стоїть постать у довгому оксамитовому плащі, який, на відміну від власника, бачив не так вже й багато пригод - хіба що пилюку з дорожніх трактів та надмір любові до прання з ароматом лаванди.Вітер грає краями тканини, а сам новоприбулий драматично здіймає посох увінчаний кристалом, що світиться суто для настрою.

- О, нарешті затишок! - каже він голосом, яким зазвичай викликають блискавку або лекцію про особливості зберігання свитків на три години. - Смертні, не бійтесь! Бо з вами тепер я, Мондальф Великолєпний, Архімаг Сьомої Сфери, Володар Вєтров і Переможець Тіней, яких ви, певно, й не бачили.

Він театрально змахнув рукавом, посох зачепив балку, і з кристала сипонуло іскрами.

…так і задумано! - поспіхом додає маг, киваючи. Тепер мені келих найвитонченішого напою, що його тут подають. І бажано без піни.

Ледь справившись з глеком, Дядько відставив його в бік і потягнувся за пляшкою, що стояла на верхній полиці. Стояла давно, бо в тутешніх місцях таке не вживають:

— Є вино добре, з ягід що в Тваничах збирають. Будете?

— Хлопчику, обережніше зі своєю патерицею.
Смаглявий чоловік постукує лівою рукою по своїй сальній густій чуприні, щоб пригасити тління від волосся від іскри чаклуна.
Одягнений у гамбезон з обрубаним правим рукавом. Зпід обрубка виглядає кукса з накрученим шкіряним ременем і якимись вишкрябами рун на суцільному шрамі. Клинок, припасований до дорожньої сумки, човгає по оксамитовому плащу, коли Нет заходить до таверні.

Зупиняється і оглядає присутніх. Погляд зупиняється на клапті паперу з його обличчям іменем і кругленькою винагородою. Нет зриває аркуш і кладе на стійку перед шинкерем.

— Вже не заплатять. — Каже він надтріснутим і пропаленим голосом. — Вся група Дайлона здохла. Був там тиждень тому. В печері зелених зубопиких виродків. Їх роздерли та розграбували. Я б їм повернув свою частку... Чесно. Але на той світ за цією справою не піду.

Поки вимовляв останнє речення, тричі ткнув вказівним пальцем єдиної руки по своєму портрету, щоб донести думку до шинкаря, але говорив достатньо голосно, щоб будь-хто з присутніх, хто може виявитись мисливцем на голови, почув це.

Дядько з розумінням киває. Оглядаючи Нета, він просто мовчки викладає на шинквас кухоль.

— Казав я їм туди не йти. Відтоді як старий Загур вмер, зелена погань геть від рук відбилась. Чари друїда тримали їх глибоко в печерах, та зараз вони все ближче до поверхні підбираються... — раптом Дядько переходить на хриплий шепіт — Деколи, коли ніч особливо темна, я й сам чую як вони шкребуться під землею. Як от сьогодні... Коли зтемніє, люд вляжеться, послухай Дядька — вийди на вулицю, постій і послухай...

Після цього бере з рук Нета папірець, кидає на нього останній погляд і жбурляє до печі.

— А як не заплатять, то нічого тут цьому висіти.

[Illair]

Дядько з розумінням киває. Оглядаючи Нета, він просто мовчки викладає на шинквас кухоль.

— Казав я їм туди не йти. Відтоді як старий Загур вмер, зелена погань геть від рук відбилась. Чари друїда тримали їх глибоко в печерах, та зараз вони все ближче до поверхні підбираються... — раптом Дядько переходить на хриплий шепіт — Деколи, коли ніч особливо темна, я й сам чую як вони шкребуться під землею. Як от сьогодні... Коли зтемніє, люд вляжеться, послухай Дядька — вийди на вулицю, постій і послухай...

Після цього бере з рук Нета папірець, кидає на нього останній погляд і жбурляє до печі.

— А як не заплатять, то нічого тут цьому висіти.

Чоловік вдоволено мугикнув, дивлячись на багаття. Потім кинув кілька мідяків і отримав випивку. Задумався, що то були чи не останні гроші, якщо не рахувати сховку під тим родовим маєтком, де він колись працював пажем. Може той ґатунок вже й не ходить на ринку, та золото є золото.

— У Вельмирі, кажеш, робота з'явилась? — Він оглядає присутніх, зупиняється на Катані, потім переводить погляд да Ейнджела, потім втуплюється в дно кухля, — Я планую вирушити туди. Гарно знаю місцину. А старий хазяїн мене може й не згадає вже. Панове, складете компанію? Не дивіться, що я однорукий. Я маю хист, якого дворукі не завжди мають.

До того ж у старого в бібліотеці може знайтись корисне чтиво для мене.

[Imp with a sword]

Двері таверни починають дуже повільно відкриватись видаючи скрип схожий на крики гарпій. У дверному отворі з'являється низенький силует. Однією рукою він відштовхує важкі двері, а іншою тримає в руках кудлатого цуцика чорного кольору.
В таверну заходить хлопчик. Скуйовджене світле волосся, замазурене обличчя. Одяг суцільне лахміття. Він впевнено підходить до шинквасу ігноруючи усіх навколо і акуратно ставить цуцика на стілець.
- Дядь, дядь. Дай водички попити мені і песику